Травень 2023 (19)
Квітень 2023 (13)
Березень 2023 (23)
Лютий 2023 (26)
Січень 2023 (11)
Грудень 2022 (32)
Листопад 2022 (25)
Жовтень 2022 (13)
Вересень 2022 (15)
Серпень 2022 (4)
Липень 2022 (1)
Червень 2022 (6)
Травень 2022 (20)
Квітень 2022 (24)
Березень 2022 (9)
Лютий 2022 (25)
Січень 2022 (24)
Грудень 2021 (39)
Листопад 2021 (39)
Жовтень 2021 (17)
Вересень 2021 (8)
Серпень 2021 (4)
Червень 2021 (8)
Травень 2021 (10)
Квітень 2021 (20)
Березень 2021 (13)
Лютий 2021 (14)
Січень 2021 (2)
Грудень 2020 (11)
Листопад 2020 (8)
Жовтень 2020 (5)
Вересень 2020 (7)
Серпень 2020 (2)
Червень 2020 (2)
Травень 2020 (4)
Квітень 2020 (2)
Березень 2020 (9)
Лютий 2020 (8)
Січень 2020 (7)
Грудень 2019 (14)
Листопад 2019 (13)
Жовтень 2019 (13)
Вересень 2019 (5)
Серпень 2019 (4)
Червень 2019 (10)
Травень 2019 (11)
Квітень 2019 (15)
Березень 2019 (11)
Лютий 2019 (10)
Січень 2019 (5)
Грудень 2018 (12)
Листопад 2018 (13)
Жовтень 2018 (18)
Вересень 2018 (7)
Серпень 2018 (3)
Червень 2018 (11)
Травень 2018 (18)
Квітень 2018 (13)
Березень 2018 (9)
Лютий 2018 (8)
Січень 2018 (6)
Грудень 2017 (14)
Листопад 2017 (11)
Жовтень 2017 (9)
Вересень 2017 (4)
Червень 2017 (1)
Травень 2017 (8)
Квітень 2017 (5)
Березень 2017 (8)
Лютий 2017 (11)
Січень 2017 (3)
Грудень 2016 (14)
Листопад 2016 (10)
Жовтень 2016 (7)
Вересень 2016 (7)
Травень 2016 (3)
Березень 2016 (2)
Лютий 2016 (5)
Грудень 2015 (3)
Листопад 2015 (3)
Жовтень 2015 (4)
Вересень 2015 (3)
Серпень 2015 (1)
Травень 2015 (2)
Квітень 2015 (1)
Березень 2015 (1)
Лютий 2015 (1)
Листопад 2014 (1)
Жовтень 2014 (2)
Травень 2014 (5)
Березень 2014 (5)
Лютий 2014 (1)
Січень 2014 (2)
Грудень 2013 (10)
Жовтень 2013 (7)
Вересень 2013 (5)
Липень 2013 (1)
Травень 2013 (9)
Квітень 2013 (7)
Лютий 2013 (10)
Грудень 2012 (10)
Жовтень 2012 (20)
Травень 2012 (7)
Березень 2012 (6)
Грудень 2011 (5)
Жовтень 2011 (13)
Червень 2011 (4)
Березень 2011 (5)
Лютий 2011 (5)
Грудень 2010 (8)
Листопад 2010 (7)
Вересень 2010 (4)
Травень 2010 (4)
Вересень 2009 (5)
Гімназіє, Альма-матер моїх наук, добра, старенька ненько! |
Гімназіє, я невеличка частка живої плоті, яка народилася від батька й матері, а ще від тебе! З чого починається любов до отчого краю, до рідних, до навчального закладу, в якому здобував знання впродовж багатьох років? Від чого вона поглиблюється, оповивається серпанком ніжності? Мабуть, від багатьох чинників: від успіхів та поразок, від того, чим людина добріша, тим більше вона помічає чесноти інших людей, уміння розділити чужий біль, підтримати у скрутну хвилину, розрадити в горі і біді. Так і ти, гімназіє, допомагала мені разом із моїми батьками, друзями пізнавати світ, здобувати знання, співати, танцювати, радіти усьому живому і помічати прекрасне. Цьогоріч я випускниця твоя, і з теплом і любов’ю згадую той час, коли ще тільки маревні ріки струменіли там, у моєму дитячому серденьку. Мені здавалось, що я майже безіменна, маленька людина. Та поступово з твоєю допомогою я здобувала знання і дізналась про розлогі степи південної частини України, розкішні зелені верховини Карпат, темно-синю далечінь Чорного моря, про долю синів і дочок України, які жили в далеку давнину і які живуть нині, серед яких і твої сини: Михайло Галущинський та Володимир Баляс , Антін Лотоцький та Микола Угрин-Безгрішний. І славетний Сагайдачний, що боронив нашу державу від зазіхань поляків і зводив величний храм науки Києво-Могилянську академію, в якій навчається багато твоїх дочок і синів, рогатинських гімназистів. Я знаю твою трагічну долю, знаю твою велич і падіння, знаю, що ти заслуговуєш на кращу долю. Тому я не байдужа до всього, що пов’язано з тобою, тому радію з твоїх успіхів, болять мені твої болі, бо я теж причетна до долі твоєї, я старалась бути хорошою гімназисткою, хорошою дочкою своєї Альма-матер. Коли надходить час прощання, коли потрібно йти у широкий світ,тоді сповнюєшся високістю простору, що облягає тебе, згадуєш затишний рідний клас, гомінливі лінійки та зустрічі, і відчуваєш, що не в силі не любити цей рідний куточок землі, другий свій дім. Ця любов приходила з кожним уроком, кожним днем і роком і залишиться назавжди вогнеликим соняшником. Я пам’ятатиму, чого навчилась у гімназії: відповідати за свої вчинки, цінувати життя, шанувати батьків, виконувати десять заповідей Божих. Переді мною сучасний світ, а я в ньому людина. Кожного дня творю свою книгу життя. Нехай же сторінки у ній будуть світлі, чисті і прекрасні... Ірина Скарбовська Бо ти, гімназіє, навчила нас цього Гімназіє, навчаючи любові, Дітей до знань і віри в майбуття, Плекаєш в серці ти надію в Бога, Щоб підготовленими нам іти в життя. Хто стане ким, ми поки що не знаєм, Яку дорогу оберем в житті, Але гімназію в майбутньому згадаєм, Бо тут найкращі друзі й вчителі. За гордий дух боротися будемо, Що сильні ми покажем ще не раз. Ми всі піднімемось, та не впадемо, Бо ти, гімназіє, навчила цього нас. Марія Рубашевська Гімназіє, Альма-матер моїх наук, добра, старенька ненько! ...Сутінки за вікном вже густішають. Час додому. Спускаюсь у вестибюль пам’ятними східцями. Ніколи не помічала, які вони витерті, вичовгані сотнями ніг. Скільки поколінь школярів торували стежину від батьківського порогу до гімназійного! Цікаво, а якими були перші гімназисти? Намагаюсь уявити, як крокує колона юнаків у одностроях – бачила подібних на пожовтілих довоєнних світлинах. Як вони різняться від нас, сьогоднішніх! І не лише гімназійною формою. Чомусь видаються мені чемнішими, серйознішими, статечнішими. Не було у них комп’ютерів та DVD- плеєрів, зате мали світлі голови і гарячі серця. Кожен першокласник – гімназист знає, що в 1914 році, коли вибухнула Перша світова війна, майже всі учні старших класів гімназії добровільно вступили до лав Українських Січових Стрільців. Першого директора гімназії Михайла Галущинського було призначено командиром УСС, а командантом Рогатинської сотні і окремих сотней стали вчителі: Микола Угрин-Безгрішний, Никифор Гірняк, Антін Лотоцький, Антін Борис та інші. Гімназисти були в перших рядах борців за кращу долю України в лавах УДУНА та УПА. Скільки їх поклали свої голови на полі Слави, скількох знищили німці, замордували енкаведисти, скільки пройшли тюрми та гулаги Колими та Магадану! І мимоволі питаю себе, чи у важкий для Батьківщини час вистачило б мужності у мене та моїх ровесників наслідувати їх приклад? Звичайно, під час помаранчевої революції у нас був маленький майдан. Але їх відданості національній ідеї, їх самозреченості можна лише позаздрити. А з портретів у саму душу дивляться очі тих, хто стояв біля витоків гімназії. Ці очі не обманеш. Вони пильні, ці очі, бо хочуть бачити кожного з нас розумним і добрим, сильним і гідним пам’яті тих, хто вчився і працював у нашій гімназії, ким гордиться наш край... ...Роки пролітають швидко-швидко. І неминуче настає день, коли, за традицією, гімназія поблагословить свою дитину вишитими рушниками у добру путь, на добрі справи. Востаннє, зі світлою печаллю, переступаю поріг шкільної оселі. Але часточка моєї душі назавжди залишиться тут... Відлунав дзвінок з останнього уроку, і розбіглись-розлетілись хто-куди гімназисти. Поступово стих гамір, і лише в інформцентрі ще людно. Повільно ступаю опустілими коридорами. В тиші рідних стін так добре думається. Гімназіє! Добра, старенька ненько! Альма-матер моїх наук, мій другий дім... За вікном м’які осінні сутінки, а я чомусь повертаюсь думкою у той сонячний весняний день, коли вперше приїхала в Рогатин, щоб взяти участь у конкурсі ,,Обдарована дитина”, що проводився місцевою гімназією. Той день пам’ятаю до найменших дрібниць. ...Звичайний березневий ранок. Заклопотані перехожі поспішають у справах, а ми з мамою прямуємо до гімназії. Церква, пам’ятник Роксолані, костел... А ось і головний корпус гімназії... Піднімаємося сходами на другий поверх. На стінах портрети незнайомих людей. Читаю написи: Михайло Галущинський, о.Теодозій Кудрик... І раптом – знайоме прізвище. - Мамо! Антін Лотоцький! Пам’ятаєш ,,Княжу славу?” Ти ще розповідала, що автор – наш земляк, народився у Вільхівцях... Це вже потім, на уроках історії гімназії, які так натхненно проводила Віра Онуфріївна Мединська, я довідалась про знаменитих педагогів, науковців, письменників, чиї долі, нерідко трагічні, тісно переплелись з долею Рогатинської гімназії імені Володимира Великого. А ще про те, що всі ці портрети так майстерно і з любов’ю написав наш учитель образотворчого мистецтва Ігор Васильович Люлька. До речі, Віра Онуфріївна в той пам’ятний день стала моїм добрим Ангелом-Хоронителем. Саме вона напередодні переконала маму привезти мене на конкурс. А коли після не дуже вдалого виконання завдань з математики, я хотіла покинути все і повернутись додому, а сльози ось-ось готові були бризнути з очей, пані Мединська просто підійшла і попросила допомогти роздати учасникам конкурсу сік і печиво... Та це буде пізніше, а поки що до початку конкурсу ще є досить часу, і школярам, майбутнім конкурсантам, пропонують пограти у комп’ютерні ігри. За комп’ютером почуваюся невпевнено Але звідкілясь з’являється синьоокий меткий хлопчина: - Давай допоможу! Це складне місце. Я й сам тут ,,горю”. Пам’ятаю, як тоді вразила мене атмосфера доброзичливості, взаємопідтримки, що панувала на конкурсі. Конкурсанти швидко перезнайомились між собою. І ось уже Роман розповідає всім веселу історію, а ми з Марічкою, прогулюючись коридором, довірливо перешіптуємось. І ще не знаємо, що незабаром станемо однокласниками... ...Дорогі мої однокласники! Це ж уже п’ятий рік ми разом ростемо і мужніємо, з маленьких, вертлявих, смішних, допитливих хлоп’чаток стаємо красивими, розумними юнаками і юнками. І хоч яким незнайомим буває іноді Богдан, а Оля набридливою, нехай чванькуватим видається Тарас, а Василь зарозумілим та грубуватим, а Роман, навпаки, залишився по-дитячому безпосереднім і наївним, я люблю вас усіх! Такими, як ви є! Увесь свій неповторний 5 Б! За роки навчання ми зріднились, здружились, подорослішали, пізнали перші життєві істини. Разом долаємо одну за одною сходинки до вершин наук... А приємні щемливі спогади знову повертаються у той найперший день... У молодших класах я страшенно боялась усіляких конкурсів, олімпіад, змагань. Знаючи, як я хвилююсь, мама нічого не сказала мені про конкурс – ми їхали ,,на оглядини”, ,,на співбесіду”. Але навколо було стільки добрих посмішок, таким піднесеним був загальний настрій, що я без вагань переступила поріг класу. Як мені хотілось тоді стати гімназисткою! ,,А що, якщо не приймуть? Скажуть, ще не доросла”,- несподівано промайнула зрадлива думка. Я вже знала, що є наймолодшою учасницею конкурсу, бо у місцевості, де ми жили, початкова освіта на той час була трьохрічною. Не довго роздумуючи, я слідом за іншими впевнено вивела на чистому аркуші: ,,...робота...учениці 4-го класу” Ми виконували конкурсні завдання з української мови та математики, співали, танцювали, грали на музичних інструментах, декламували. Члени журі терпляче допомагали нам виявляти свої таланти. А потім нас знайомили з гімназією. Коли потрапили ,,в гості” до ,,Котигорошка”, не в одного конкурсанта очі засвітились заздрістю – в наших школах таких тренажерів не було. Поверталась додому, переповнена враженнями. І хтозна, може саме в цей час над моєю конкурсною роботою схилилась майбутня вчителька української мови Галина Ярославівна Скарбовська і між несміливими дитячими рядочками розгледіла слабеньку творчу іскорку. Моя віща дорога наставнице, прийде час і завдяки Вам я зрозумію ,,скільки добра і скільки любові в українській наймелодійнішій мові...” ...А першого вересня усім нам присвоїли відповідальне звання ,,гімназист”. З ,,маленької” початкової школи, з теплих і ласкавих рук першої вчительки ми потрапили у ,,велику” школу з великою кількістю предметних кабінетів, учителів, новими правилами і впровадженими традиціями. Уроки, контрольні, заліки, урочистості і літургії, конкурси і збір експонатів для гімназійного музею, змагання і екскурсії, незабутні зустрічі і розважальні вечори – не перелічити всього, з чого зіткані ці п’ять навчальних років. І завжди, в свята і будні, разом з нами були наші вчителі. Виховували, підтримували, застерігали від хибного кроку. Розум, щедрість, вміння – все віддавали нам. Вчили нас мудрого, доброго, вічного, адже життя таке складне! Кожен по-своєму талановитий, кожен неперевершений. Кожен без вагань поставить свій підпис під словами видатного педагога:,,Серце віддаю дітям”. Вчителі гімназії не лише дають нам освіту світового гатунку, але й подають при клад милосердя, добра, терпіння, любові. Бо переконані: у цьому сила людини! Найкращі наші, безцінні, наймиліші! Вірю, що доля буде прихильною до вас, бо ви цього варті! Я вдячна Богу, що ви у мене були, є і будете. Зітруться в пам’яті формули і таблиці, призабудуться теореми і правила, але назавжди залишиться зі мною ваша любов і тривога. Спасибі вам, любі! Снаги й здоров’я на довгі літа! Злата Кудлик <<<назад |
» Тиждень зарубіжної літератури та естетичних дисциплін
» Зустріч з майбутніми ліцеїстами
» Всесвітній день вишиванки
» Урок присвячений Батьківщині
» Дружина юних рятувальників-пожежників
» Вибори учнівського президента
» Вітаємо!
» Свято до Дня матері
» Прийом у директора
» Подарунок для наших захисників